fbpx

Римські принципи в сучасній судовій практиці

Venire contra factum proprium – заборона суперечливої поведінки

Більшість студентів юридичних вузів досить скептично ставляться до лекцій з римського права. Воно і не дивно, адже сучасна правова система України є структурно впорядкованою та регламентованою, а тому застосування норм Стародавнього Риму на практиці є дуже малоймовірним.

Однак новоутворений Верховний суд довів, що така думка є помилковою. Зокрема Касаційний цивільний та Касаційний господарський суди, починаючи з 2018р., прийняли кілька постанов, які в мотивувальній частині містять посилання на цікавий принцип римського права venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі — «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці)».

За своєю суттю згаданий принцип римського права venire contra factum proprium є вираженням equitable estoppel — однієї з найважливіших доктрин загального права. В його системі ця доктрина ґрунтується на principles of fraud. Вона спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи № 390/34/17 у постанові від 10 квітня 2019 року (касаційне провадження № 61-22315сво18) зробив правовий висновок щодо принципу добросовісності, який лежить в основі доктрини заборони суперечливої поведінки сторони правочину.

У вказаній справі суди встановили, що у 2007р. було укладено договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення між агропідприємством та фізичною особою, який зареєстрували лише після смерті останньої у 2010р. У кінці 2013р. спадкоємець померлого землевласника укладає з орендарем додаткову угоду до цього договору оренди, згідно з якою, зокрема, збільшується розмір орендної плати. У 2017р. орендодавець звернувся до суду з позовом до орендаря про скасування державної реєстрації договору оренди землі та про витребування земельної ділянки у зв’язку з тим, що державна реєстрація договору оренди відбулась після смерті першого орендодавця, тобто незаконно.

Суд визнав дії позивача недобросовісними й такими, що суперечать попередній поведінці (власника земельної ділянки), які полягають в тому, що він уклав відповідну додаткову угоду та не один рік отримував оренднув плату від відповідача.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі №396/1857/16-ц (провадження № 61-22149св18).

Вказана справа є вкрай важливою для агропідприємств, адже, цією постановою касаційний суд закрив одну із законодавчих прогалин якою користувались не добропорядні суб’єкти, пропонуючи більше орендну плату вони шукали будь які можливості для визнання недійсним договору оренди укладеного з попереднім орендарем. Наслідком таких ситуацій є визнання недійсним договору оренди з формальних підстав (договір підписала інша особа, відсутні необхідні умови, тощо), не дивлячись на те, що за таким договором позивач 10 років отримував орендну плату, і будь яких заперечень не заявляв.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.05.2019 р. у справі №917/803/18.

У вказаній справі між сторонами було укладено договір поставки вагонів. Звертаючись з позовом, позивач зазначив, що до цього часу у відповідача зберігається безпідставно набуте майно позивача, а саме перераховані позивачем 08.12.2017р. грошові кошти у розмірі 1 554 887,30 грн. Вказану суму грошових коштів позивач просив стягнути з відповідача на підставі ст. 1212 ЦК України. Заперечуючи проти позову, відповідач вказує, що 06.12.2017 між сторонами було укладено специфікацію №2 шляхом підписання її уповноваженими особами та обміном сторонами сканкопіями зазначеного документу. Відповідно до специфікації №2 позивач брав на себе зобов`язання сплатити на користь відповідача 6 160 887,30 грн. за партію вагонів у кількості 5 шт., однак позивач перерахував на користь відповідача лише частину від вищезгаданої суми у розмірі 1 554 887,00 грн.Відповідач зауважив, що на даний момент специфікацію №2 від 06.12.2018 до договору сторонами не анульовано та не визнано даний документ недійсним відповідно до вимог чинного законодавства. Таким чином, твердження позивача про відсутність між сторонами договірних зобов`язань не відповідає дійсності. Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Апеляційний суд таке рішення скасував, та ухвалив нове рішення про задоволення позову.

Переглядаючи вказану справу, ВС зауважив, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини дають підстави для висновку про необхідність застосування при розгляді даної справи доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки),оскільки, надаючи правову кваліфікацію правовідносинам сторін, судом апеляційної інстанції правильно враховано, що відповідач неодноразово змінював свою позицію у спорі на протилежну, що може свідчити про зловживання правом.

Враховуючи обставини даного спору та поведінку відповідача, який займав взаємовиключні правові позиції з метою неповернення грошових коштів, Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції, що вимоги позивача про повернення зазначених коштів на підставі ст. 1212 ЦК України є обґрунтованими та правильно задоволені судом апеляційної інстанції, оскільки правової підстави для перерахування позивачем відповідачу 1554 887,30 грн. не існувало.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду  від 19 червня 2019р. у справі №522/205/18.

У вказаній справі позивач просила визнати недійсним договір іпотеки та скасувати арешти. В обґрунтування наведених вимог зазначила, що на момент укладення договору іпотеки вона не була власником земельної ділянки, переданої в іпотеку, а тому, згідно з частиною першою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України, просила такий договір іпотеки визнати недійсним з моменту його укладення, скасувати обтяження на земельну ділянку та виключити її з-під арештів. Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, позов задоволено, вказані рішення мотивовані тим, що на момент укладення оспорюваного договору іпотеки позивач не була власником земельної ділянки, визначеної предметом такого договору, оскільки наявний державний акт про право власності на земельну ділянку засвідчував належність предмета іпотеки іншій особі. Колегія суддів Верховного Суду не погодилась з таким висновком судів попередніх інстанцій з огляду на те, що законодавством закріплена можливість укладення договору іпотеки з іпотекодавцем до моменту здійснення ним дій щодо оформлення права власності на майно, визначене предметом іпотеки, за умови наявності документального підтвердження підстав для набуття ним права власності на іпотечне майно у майбутньому. При цьому ВС застосувала доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), оскільки, очевидно, що виникає питання стосовно суперечності дій позивача, яка уклала 15 листопада 2007 року договір про надання споживчого кредиту, цього ж дня придбала земельну ділянку та передала її в іпотеку банку, а майже через дев`ять років пред`явила позов про визнання іпотечного договору недійсним.

Отже, новий ВС використовуючи норми Стародавнього Риму закриває прогалини, якими десятиріччями користуються досвідченні юристи, визнаючи з формальних підстав недійсними договори, укладені в забезпечення кредитів.

Як бачимо, застосування принципів римського права, заснованих на доктрині суперечливої поведінки, позитивно впливає на цивільний оборот, адже завдяки йому припиняється «культ» недійсності, що сформувався в судовій практиці. Окрім того, вказана доктрина дисциплінує учасників справи припиняючи практику зловживання правом.

2019-08-22T09:58:12+03:00
Call Now Button